Боб Блек

 
 

Боб Блек

Рецензія на Конана



Боб Блек
Рецензія на Конана
Ми пішли подивитися “Конана-варвара” на дешевий денний сеанс; людей було повно. Картина, без сумніву, надихне критиків на водоспади поблажливости, не те щоб зовсім незаслуженого, але мені вона сподобалася більше, ніж будь-яка рецензія, яку ви маєте шанс прочитати (рахуючи й цю). Дозвольте мені пояснити всезнайкам декілька моментів. Рецензент у герстовськім журналі
називав Кона­на “героєм із комікса”, але цей опис брехливий і всього лише показує межі ерудиції автора. Грамотії ніколи не помічають поп-культуру доти, доки вона не померла або не "лежить при смер­ті" (часто вони її ж і вбили) — неважливо, чи маємо ми з причини єлизаветинську драму або панк-долю. Те ж саме відбулося з масовою белетристикою 1920-х і 1930-х років.
З деяким запізненням професо­ри літератури все таки виділили непишне місце в своєму мавзолеї фантасту й автору романів жахів Г.П. Лавкрафту — напевно, тому що його послідо­вники ні гроша не варті. Але друга Лавкрафтового Ро­берта Е. Говарда вони ігнорують, попри бездоганну репутацію його попередників на зразок Вільяма Мориса й лорда Дансені. Проте, саме Говард створив цілий різновид “героїчної фентезі” — “меч-і-магія”, який багато хто дотепер з успіхом практикує (Фриць Лейбер, Майкл Муркок, Джек Венс); а створений від Говарда Конан — це архетип, що, певніше за все, проживе в масо­вій свідомості не менш ніж Шерлок Холмс або Франкенштайн. Як оповідач Говард, принаймні, не гірший від Лавкрафта, певніше за все, ліпший.
Проте його найкращі тексти вирізняє героїчний фаталізм — зовсім голий, безжальний і неромантичний. На відміну від своїх слабших продовжувачів — Л. Спраг де Кампа і Лін Картер — Говард в “мечі-й-магії” робив наголос на меч; про магію згадувати тепер соромно, вона перетворилася на заповідник для не­вігласів на взір Картера й лесбійських доктринерок на зразок Елізабет Лін (єдиний важливий виняток — неповторний Джек Венс). Говард пойнятий насильством — безглуздим, але справжнім “екстремальним досвідом” у світі, що позбавлений справжніх пригод; і це, попри те, що події відбуваються до руйнації Атлянтиди, є на превеликий подив “сьогочасним”. Загалом картина правильно передає говардівський оригінал, але до певної точки.
Кров і тельбухи цілком задовольнять тих, хто (як я) такі речі полюбляє. Як сказав Крис Есті, перед нами “нарізка” у всіх значеннях. Насправді, кількість відрізаних кінцівок мінімаль­на — порівняно з самими розповідями Говарда або, якщо на те пішло, з більшістю фільмів Пекинпа, самурайських стрічок або сьогочасних фільмів жахів. (Проте, їх вистачило на те, щоб зробити сюжет “не­зрозумілим” для повного снобізму, але ой-якого-чутливого рецензента з “Сан-Франциско бей гардіян” — сюжет, за яким з легкістю простежить дитина вісьмох років.) Фільм, у єстві — історія про те, як Конан мстить чаклунові, що загнав його в рабство і що зтер з лиця землі його клян. Арнольд Шварценегер грає Конана не гірш, ніж треба (треба небагато чого). Джеймс Ерл Джонс зі звичним апльомбом знов показує нам Дарта Вейдера — на цей раз під маскою одвічного ворога Конанового, тисячолітнього змійочоловіка, що схожий на Джима Джонса. Не обійшлося без фальшивих нот: недоречні колоквіялізмы, бійка з демонами, що схожі на Гамбі, й пофарбовані аерозольною фарбою, декілька сцен, що дуже очевидно поцуплені з “Сімох самураїв”, “Зоряних воєн” і навіть “Зайнятого сідла”. В цьому немає нічого страшного — історію розказано цілком гостроцікаво. Навіщо чекати 20 років, поки критики дозволять вам подивитися фільм катего­рії В, якщо можна випередити натовп і подивитися його просто зараз?
Справжня вада картини — про яку ви, проте, ніколи не взнаєте зі звичайних рецензій у корпоративних/“альтернативных” медія — це те, що сама фігура Конана спрощена. До певної міри його цілком вірно зображено, як особистість люту але безневинну, неприручену, але й незіпсовану, як аморального типа, але не лиходія (у відповідь на запропонований амулет проти зла
він посміхається: “Я сам зло”). Але він, попри вироблювані в ході справи крадіжки, бешкети й святотатства, надто великою мірою — жертва, що мститься за зло. Фільм порівнюватимуть із “Зоряними війнами” — що є неправильним, тому що Конан воює винятково за себе й абсолютно чужий антисептичному высоко­технольогичному б'юрократичному моралізму стрічок Лукаса, цього розігрівання для Третьої світової вій­ни — а все тому, що в ньому недосить ясно розкрито Конана, брутального але життєлюбного авантюриста.
Справжній Конан — скептик, він ненавидить же­рців, але уникає безглуздого блюзнірства, що воно може розбудити сонне зло; справжній Конан повертає образу з відсотками, але він — не той одержимий тина Ахава, як його показано в фільмі. Конан очевидним чином вабить тих, на кого тиснуть соціяльні норми; тих, хто хотів би вдарити просто по пригнобленню й безчестю,
що прибрало зручних зримих форм; тих, хто хотів(ла) б щоб індивід як і раніше міг хоч що-небудь змінити особистою дією. Конан иноді брутальний, але він не лицемірить. Він може вкрасти
твої діяманти, але не стане поганити твою душу.
Усілякі активісти й організатори засуджують фантастику за “ескапізм”, за втечу від дійсности — й цим цілком виправдовуючи відповідь Дж.Р.Р. Толкієна: “Від якої групи людей ви стали б чекати найбільшої заклопотаности ідеєю втечі й наиболь­шої ворожости до неї? Від тюремників”.
Фантазія та свобода — їхній органічний зв'язок був очевидний для Шарля Фуріє, для фантаста-марксиста Вільяма Мориса, для російських анархо-футуристів, що вони — передбачаючи навіть говардівську термінольо­гію! — звали себе “анархо-гіперборійцями”. І проте, всякого штибу сектанти 1968 року стояли, роззявивши рота — коли французи почали епохальний загальний страйк під гаслом “Вся влада уяві!”.

Думка про те, що порятунку можна досягти через індивідуальний акт вольового насильства, тепер геть затерта (хоча для людей з комплексами вона як і раніше має терапевтичний ефект).

Затим, що насильство знеособлене й воно піддалося кол­ективізації, в ньому більше немає пристрасти — окрім як для глядачів.
На півдні Атлянтичного океану дві ко­манді технічних працівників по черзі знищують одне одного, натискуючи ґудзики (кнопки). “Розумні бомби” вби­вают тупих людей: вівці б'ються за овець. Мегі Тетчер зображує Черчиля-в-жіночій-сукні, не­вдало намагаючись перевершити популярністю “Евіту”. Хунта вважає, що аргентинських дисиден­тів “зникнути” куди простіше, ніж британських салдатів.
Наш час витворює лише сурогатних варва­рів. Пересичені інтелектуали можуть утішатися від бездумної люті берсерків-вікінгів; але в цьому столітті доводиться задовольнятися б'юрократичним бруталітаризмом, який безособово проводять поден­ники на зразок Олександра Хейга, Пол Пота й Діяни Фернстайн. Оперети псевдоварварства кінчилися виском: футуристи стали фашистами, сюрреалісти сталі ста­линістами, панки перетворилися на “нову хвилю” й повернули в Школу мистецтв. Чому уявне варварство є привабливим?
Тому що “цивіліза­ція, наближаючись до кінця, стає чимраз відразливішою” (Фуріє), й ілюзорна альтернатива в образі варварства здається... чистішою.
Де ж Конан, коли його нам так треба?

http://yar.anarhist.org/library/theory/t_mod_16.htm


Создан 01 авг 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником